OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Доктор наук Юрій Легун — про інертність думки та «гріхи» сучасних дослідників, що породили маніпуляції та популізм

«Політичні події останніх місяців призвели до появи чималої кількості текстів на тему «думати». Зміст більшості з них зводиться до вказування опонентам на їхню генетичну нездатність працювати головою. На жаль, переважна частина Homo sapiens дійсно використовують свій мозок не за призначенням. Але разом з тим, поза межами цього захопливого дискурсу залишився один цікавий аспект: той, хто насправді може думати (аналізувати), обов’язково приходить до відомого всім психологам висновку — аналізувати треба не так навколишній світ і дії людей, як власну поведінку. Тому що змінити можна лише те, на що ти маєш вплив», — із цих слів розпочинається допис директора Державного архіву у Вінницькій області, доктора історичних наук Юрія ЛЕГУНА у Facebook, який днями викликав жваве обговорення у вінницькому сегменті соціальної мережі. Адже дописувач висловив думку, що він та його колеги по цеху істориків, попри всі досягнення вітчизняної історичної науки, не помітили того, як своїми працями, дослідженнями, викладанням опосередковано посприяли буйному цвітінню в українському соціумі ідей популізму та споживацько-інфантильного світогляду. Уже в розмові з «Днем» історик уточнив, що це не професійне «каяття», а радше аналіз та усвідомлення того, що можна було зробити інакше.

— Ми можемо впливати на ті речі, які нам під силу. Пошук винних та спихування вини на когось — це безвідповідальна інфантильна позиція, яка притаманна дітям, неврівноваженим підліткам, слаборозвиненим або слабосформованим індивідам. Якщо ви тільки починаєте шукати провину когось у чомусь — це свідчить про те, що ви як особистість не сформовані. Саме тому я звертаю увагу на помилки і недопрацювання українських істориків, які могли вплинути на формування сучасних проблем нашого суспільства. Звичайно, тут є частка якогось перебільшення і кокетства, тому що всім зрозуміло, що історики не є тими людьми, які мають суттєвий вплив на світогляд українського соціуму. Особливо, якщо порівняти з тим, що до снаги телебаченню, шоу-зіркам, політикам тощо. Але за них відповідати я не можу, лише за себе.

«УКРАЇНЦІ ЗАЛИШАЮТЬСЯ В ПОЛОНІ ІЛЮЗІЙ»

— То про які «гріхи» йдеться? Що, на вашу думку, було зроблено чи робиться не так?

— По-перше, ми, історики, продовжуємо працювати в руслі народницької концепції, сформульованої генієм Грушевського понад сто років тому. Відповідно до неї народ у нас завжди правий — еліта переважно продажна. Українці не мають вищої мети, аніж розбудова своєї держави. Ми є невід’ємною складовою європейської цивілізації. Воно-то все так… але трошки не так. Ця концепція приховує деталі, в яких і ховається диявол. Те, що ми перебуваємо за межами або на самому краєчку європейської цивілізації. Що для цієї цивілізації ми переважно слугували постачальниками рабів (заробітчан) та сировини. Що наш народ дуже легко збивається на манівці й апріорі неспроможний стратегічно мислити. Що коли еліта намагалася вибудовувати якусь стратегію, саме від своєї черні вона й діставала найдошкульніших ударів. Що ми не розуміємо ні важливості власної держави, ні значення ідеології… Наслідки таких не зовсім правдивих ідеологічних конструкцій різні. Йдеться не тільки про популярні міфи про Аррати та Гатилів. Набагато гірше, що українці залишаються в полоні ілюзій і не бажають прийняти тезу про необхідність та успішність довгого, повільного, наполегливого еволюційного шляху. «Все і негайно!» — гасло, яке веде до поразки.

По-друге, визначальною подією, яка вплинула і впливає на наш розвиток останні сто років, став розвал Російської імперії та захоплення на її теренах влади більшовиками. Про це багато написано і сказано. Але переважно про жорстокість комуністів і застосований ними масштабний терор щодо власного народу. Натомість ми не акцентуємо увагу на тому, що до влади більшовиків привів не так терор, як небачений безмежний популізм. Вони брехали й обіцяли. А терор увімкнули на повну тоді, коли в електорату почали відкриватися оченята. Українське суспільство наче засвоїло тезу про небезпечність тоталітаризму. Але не розуміє, що популізм так само може руйнувати наше життя.

«ЧИ НЕ ПОТРАПИЛИ МИ В ПАСТКУ, НАМАГАЮЧИСЬ ПРАЦЮВАТИ НА ДЕРЖАВОТВОРЧІЙ НИВІ?»

— Що заважає? Не вистачає сміливості чи радше знань і вміння, щоб усвідомити?

— Завжди простіше дотримуватися усталених положень та ідей. Плисти проти течії важко. Така інертність думки характерна загалом для всього нашого суспільства. Тому й більшість українських істориків продовжує дотримуватися традиційних схем. Рідко хто наважується відійти від класичного погляду на українську історію як на безперервний процес виборювання народом своєї держави. Наприклад, кілька років тому здійнялася буря (на жаль, лише серед вузького кола фахівців) після виходу книжки Олексія Толочка «Очерки начальной Руси», в якій автор доходить висновку, що Русь була торговельною концесією, яка захоплювала рабів і вимінювала їх у Константинополі на шовк. Ось такий неприємний та жорстокий для вуха сучасного українця варіант нашого первинного державотворення. Такі об’єктивні, але не завжди приємні варіанти можна відшукати на кожному етапі вітчизняної історії… І тут постає питання, давнє питання про роль історика. Історія — це погляд сучасних людей на минуле. Оскільки наше життя змінюється, зазнають змін історичні інтерпретації. От ми й висмикуємо з набору подій минулого те, що пасує до сьогоднішнього дня, і засовуємо подалі те, що не пасує до сьогодення. Таким чином обслуговуємо певні потреби сучасного суспільства. Але при цьому постійно маніпулюємо минулим.

— Через маніпуляції з минулим ми блукаємо в трьох соснах і час від часу ступаємо на історичні «граблі»?

— Це своєрідна пастка історика-патріота, історика-громадянина. Мусиш вибирати між істиною (якої, як усім відомо, все одно не досягнеш) та прагненням допомогти у формуванні світогляду нації. А тут ще специфіка нашого історичного шляху. Ми — нація, яка втрачала свій шанс не раз і не два. Ми постійно надолужуємо, проходячи нині етапи, які сусіди проходили сотні років тому. Як тут не долучитися до творення досконалого ідеологічного шаблону для сучасного українського суспільства! Але зараз, коли бачимо той нігілізм і хаос, що охопив значну частину нашого суспільства, починає дедалі голосніше лунати думка: чи не потрапили ми в пастку, намагаючись абсолютно щиро працювати на цій державотворчій ниві? Можливо, треба бути максимально принциповим, відкидати будь-який ідеологічний момент, навіть якщо він тобі близький і ти його підтримуєш.

— Маєте на увазі, що історія має бути без прикрас, без героїзації, без державної ідеології?

— Важко сказати. Маємо чимало «героїчних» ідеологій, які призвели до краху свої держави і народи. На наших теренах панувала російська самодержавна ідея «царя, вєри і отєчєства». На неї працювала величезна ідеологічна машина, церква щонеділі проповідувала про божественне походження влади імператора, про це писалося безліч книжок. Як наслідок, ідея себе повністю дискредитувала, і озвірілий народ знищив не лише царя, але й вірну йому церкву та інтелігенцію.

А з іншого боку, як виховувати дітей, не демонструючи їм прикладів героїчного минулого свого народу? Нонсенс… Знаєте, коли я викладав в університеті, то постійно натрапляв на таку проблему: намагався подавати студентам різні точки зору на те чи інше питання. І студенти-історики (не діти в школі) з нерозумінням дивилися на мене і запитували: «А яка думка правильна?». А що тут скажеш? Правильної не буває або всі правильні.

«ЛЮДСТВО ВТРАТИЛО ВІРУ В АВТОРИТЕТИ»

— Очевидно, правильну відповідь може знайти той, хто вміє думати, зіставляти, аналізувати, але таких небагато.

— В ідеалі, так! І газета «День» не один рік учить цього своїх читачів, за що їй величезна подяка. Але сьогодні людство увійшло в цілковито нову епоху свого розвитку. Я виокремив би дві основні її риси. Перша — технічний прогрес, поширення інтернету, внаслідок чого кожен може стати джерелом нової інформації. Незалежно від того, вистачає у тебе мізків на творення чогось важливого чи ні. Друга базова ознака нашого часу — постмодерністське визнання цінності кожного індивідуума. Всі ми люди, всі ми президенти і всі маємо право на висловлення своєї думки. Знову ж таки, незалежно від її вартості. Це світова тенденція. Як наслідок, людство втратило віру в авторитети. А коли кожен сам собі авторитет, то відразу повертаємося до думки столітньої давнини, що кожна кухарка зможе керувати державою.

Я розумію, що це закономірний етап нашого розвитку, що в результаті ми перейдемо до якоїсь нової реальності. Але питання, які біди очікують нас на цьому шляху? Сто років тому більшовики формально запровадили і примусили увесь світ визнати ідею прямих вільних виборів. Можливо, еволюційно вона поширювалася би повільніше. Але одним із наслідків цього виявилось те, що травмоване і незріле німецьке суспільство привело до влади Гітлера.

Зараз ми також стоїмо на порозі якихось грандіозних змін загальнолюдського масштабу. Власне, сама репутація набуває зараз абсолютно нового сенсу. Я думаю, що глобалізація і технологічні зміни невдовзі приведуть до того, що поруч з грошима, які будуть оцінювати нашу роботу і цінність для суспільства, еквівалентом стане і репутація. Власне, це й змінить людину, змусить її бути чесною, уникати двозначних ситуацій. Поки що виходить якось навпаки: ми опинилися в суспільстві, де взагалі немає авторитетів, зате є потік нефільтрованої інформації або фільтрованої потужними центрами впливу — Росією та Китаєм. Історично вони мають програти, бо виграє той, хто проходить шлях першим. Але що буде з Україною в цьому буремному майбутньому — величезне питання… Тому єдине, що нам, історикам, наразі залишається, — бути чесними, хоча б перед самими собою.

 

Джерело