У парламенті України за останню чверть століття спостерігається явний надлишок професійних політиків, юристів, політологів, журналістів – це люди, які, не розбираючись абсолютно ні в чому, беруться за вирішення всіх питань держави. Так вони розуміють свою роль – і саме так вони не розуміють сподівань змученого українського народу. У Раді було досить «фахівців» без підготовки, досить «романтиків» від політики і надлишок квасних патріотів на словах, але не ділі. Досить. Настала пора забути про владу і її атрибути, мигалки, скоринки, імунітети, настала пора служити людям і тільки людям.

Шановний виборці, земляки-вінничани, мене звуть Анатолій Драбовський і я не професійний політик. Я «технар», виходець з родини вчених і сам за професією людина науки – науки точної, науки складної.

Я народився в 1958 році в місті Вінниця, тут живу і працюю. Мій батько, Григорій Іванович, працював головним бухгалтером на підприємстві і викладав в Київському торгово-економічному інституті. Мати, Броніслава Федотівна, викладала історію спочатку в медичному технікумі, а потім у вінницькій філії Київського торгово-економічного інституту.

Вінницька міська школа №2 дала мені середню освіту в ній я відчув тягу до точних наук, познайомився з активним громадським життям і професійним спортом. Закінчивши школу на «відмінно» і «добре», в 1975 році вступив на навчання до Київського торгово-економічний інститут і пишаюся тим, що закінчив його «червоним дипломом». Під час навчання мені довелося бути капітаном інститутської команди КВН, захищати честь ВНЗ на спортивних змаганнях. Потім була армія, а в 1983 році я ступив на наукове терени, почавши викладацьку діяльність в Київському торгово-економічному інституті і тоді ж вступив до аспірантури цього закладу. Наука мене завжди приваблювала більше, ніж політика, чвари в суспільстві, скандали, але навіть мені довелося на своїй шкурі відчути період нестабільності 90-х років. Всім нам обіцяли побудову суспільства рівних можливостей, а потім поділили за різними ознаками, відсікли більшу частину людей, змусивши їх виживати самотужки. Мені довелося навіть деякий час працювати директором приватного підприємства «Акрон», але душею я завжди прагнув повернутися в стіни ВНЗ, продовжити викладацьку та наукову діяльність.

На власні очі я бачив, що фахівці високого рівня раптом стали зайвими в зруйнованій дощенту промисловості, професіонали-економісти змушені були шукати себе в інших сферах, наука стала непотрібною. Це був неприємний, гіркий період життя держави. Тоді влада штучно створювала ситуацію, при якій чесно вести бізнес в Україні для підприємця було майже неможливо. Ці важкі часи ніколи не повинні повернутися.

У 1998 році буквально вчепився за можливість знову служити науці, мене запросили працювати заступником директора Вінницького кооперативного технікуму з навчальної роботи, а через вісім місяців я вже очолив навчальний заклад, пообіцявши собі, що зроблю з нього кузню, яка готує фахівців. Працювати доводилося цілодобово, по крупицях збирали науковий матеріал, по піщинці формували базу – я шукав не найманих робітників, я шукав однодумців, людей, які душею вболівають за справу, душею стоять на стороні ідеї процвітаючої України, з функціонуючою економікою, верховенством права, без бюрократичних монстрів і , звичайно ж, без корупції. І я пишаюся, що у Вінниці таких людей знайшлося досить багато. І це зумовило поступове перетворення Вінницького кооперативного технікуму на Вінницький кооперативний інститут. А ще з великим задоволенням дізнався, що для студентів я, за їхніми ж словами, «своя людина», яка говорить з ними однією мовою, розуміє їх життєві проблеми і протягне руку допомоги. Багато років роботи з молоддю, з майбутнім України, дозволяють відчувати себе молодим душею, наповнюють енергією, змушують не сидіти в кабінеті, а діяти, діяти і діяти.

З ідеями зміцнення процесів наукового розвитку я пішов до міської ради і безмежно вдячний за ту довіру, що надали мені виборці, довіривши мандат депутата Вінницької міської ради 5 скликання. Але, як я вже говорив, я не професійний політик, я людина науки і буду їм завжди. Я не залишив справу свого серця – наукову роботу – в 2013 році відбувся успішний захист дисертації на звання доктора економічних наук. На підкріплення своїх знань я маю написані понад 70 наукових робіт, в тому числі монографії та навчальні посібники. Для мене економіка – це не гасла, а цифри, це математична точність, це розуміння суті процесів, це усвідомлення наслідків прийнятих рішень.

Не подумайте, що я вмію сидіти лише в тиші бібліотек. З 2009 року в якості віце-президента Вінницької обласної федерації важкої атлетики я активно налагоджую спортивну складову ВНЗ, де з’явився спеціалізований спортивна зала, де вихована плеяда майстрів спорту і чемпіонів України.

Що ж стосується моїх політичних поглядів, поглядів людини, яка не є політиком, то я наведу один приклад, як повинна будуватися євроінтеграція України. У 2016 році будучи ректором я почав налагоджувати міжнародне співробітництво з Вищою школою економіки та права міста Кельце. І завдяки моїм зусиллям була введена програма подвійних дипломів, а також створено центр іноземних мов, який дає можливість поглиблення і вдосконалення знань. Іншими словами, випускники Вінницького кооперативного інституту незабаром стануть власниками диплому, визнаного на території Європейського союзу.

Я визнаю тільки таку європейську інтеграцію України. Інтеграцію, засновану на створенні нових можливостей для людей, на створенні міцних багатопрофільних зв’язків із Європою, на створенні маленької Європи в кожному місті і селі нашої країни. Я вимагаю, щоб Верховна Рада нового скликання почала свою роботу не з розкидання черговим набором гасел, а зі виключно наукового підходу до вирішення основних проблем держави.

Я як і раніше живу в Вінниці. Мені нікуди і нема чого бігти з міста і країни. Моя совість чиста. Поруч зі мною моя сім’я – дружина Віра, кандидат філологічних наук, автор багатьох пісень і збірок віршів, доцент кафедри Донецького національного університету ім.В.Стуса, три сина і дочка.

Шановні українці,

Я прийняв рішення балотуватися до Верховної Ради від партії “Слуга народу”. Я, як і ви, розчарований і збентежений тим, що відбувається в парламенті, я вірю, що ми все маємо шанс на виживання і перетворення країни в процвітаючу державу лише при кардинальному оновленні влади.

До влади повинні прийти професіонали, а не політикани-демагоги. Економісти, юристи, інженери, лікарі, педагоги. Люди з незаплямованою репутацією, люди, яким не все одно, людям, які будуть міняти Україну для всіх і кожного, тому що їм та їхнім дітям жити в цій країні.

Я не політик. Але на відміну від тих, що засіли в Раді я жива людина. У мене величезний науковий і життєвий досвід, стаж роботи на керівних посадах, я показав на прикладі Вінниці, що євроінтеграція це куди більше і глибше, аніж політичні колотнечі і гучні слова. Євроінтеграція – це справи. Справи на благо українців. Євроінтеграції чужі брехуни, хабарники, лицеміри. Європа – це простір для самореалізації, це якісна освіта, працевлаштування.

Настав час поважати самих себе, повірити у власні сили, повірити в людей, повірити в майбутнє і, головне, дати шанс на світле майбутнє своїм дітям і онукам.

Я не йду у владу, мені вона не потрібна. Я, як і президент Володимир Зеленський, йду служити своєму народові.

Я знаю, що разом у нас все вийде! Я вірю в Україну, я вірю в український народ!