Його дідусь в далекому минулому був директором школи, бабуся Валентина Мейко до цих пір навчає дітей фізичної культури і готує спортсменів на конкурси у Жмеринській школі №3, мама Оксана Роскошенко надихала на творчість вихованців Центру позашкільної роботи, і навіть сестричка зробила свій вибір на користь професії педагога.

Сам герой нашої розповіді у минулому році потрапив у поле зору журналістів, а все тому, що йому довелося жити в бібліотеці, працюючи в одній із сільських шкіл на Вінниччині. Знайомтеся – Михайло Роскошенко.

Михайло з династії освітян, що бере початок з пра-пра-пра-дідуся, який був директором школи. Бабуся Михайла досі вчителює, та не ким-небуть, а викладачем фізкультури у школі №3. За словами Михайла: «І хоча їй 70, вона дає жару й молодим, це підтверджують перемоги в різних конкурсах і змаганнях».

Мати Михайла, Оксана, раніше працювала в Центрі позашкільної роботи, сьогодні вона вихователь у дитячому садочку в м.Вінниця. Молодша сестра навчається на другому курсі педагогічного університету, вивчає іноземні мови.

Сам Михайло за спеціальністю вчитель історії та права, з відзнакою закінчив університет і магістратуру. Іще навчаючись спостерігав, що молодому спеціалісту без стажу важко знайти роботу.

Зустрівши сумну реальність українського вчительства, він почав шукати альтернативу: «Вакансії в місті Вінниці не було, почали шукати в районі, в області… Одночасно шукали варіанти гуртожитка чи якоїсь навіть хатинки. І єдиним місцем, де була вакансія історика, виявилося село Пиків Калинівського району».

«Адаптуватися до роботи було неважко, – розповідає Михайло, – Адже я навчався цьому багато років. І сам навчальний процес, і діловодство, і документація – я був до цього готовий, зі всім цим був знайомий». Але на шляху до професійного успіху на хлопця чекали випробування, йому довелося жити у сільській хатині без газу, води та каналізації: «Важко було адаптуватися до умов проживання. Змінилися побутові умови, потрібно було витрачати багато часу на транспорт і на те, щоб приготувати їжу. Холодильника не було і їжа дуже швидко псувалась».

Незважаючи на відсутність звичних умов, Михайло усе ж вирішив вчителювати. Він навіть частково призвичаївся до умов проживання. Звичайно, довелось дечим пожертвувати: швидкісний інтернет, прогулянки з друзями – все це залишилося в минулому.

Нова місцевість повністю змінила життя юнака, у нього з’явилися нові знайомства, він з’ясував деякі принципи роботи домашнього господарства, якому його навчили сільські діти.

Але з пізньою осінню прийшли й морози. Сама хатинка, яку винаймав хлопець, окрім відсутності зручностей, не мала справної системи опалення: «Дім був неутеплений, було дуже холодно, топити було важко. Та й, наскільки я зрозумів, там були проблеми з димоходом». Іншою стороною питання була фінансова, адже купувати дрова, зі слів сільських жителів, вартувало три з половиною тисячі гривень на місяць, що було майже усією зарплатнею молодого вчителя.

В хаті з каміном було до 5-7 градусів, іноді доходило до мінуса. Якщо ти хочеш приготувати їсти, то тоді треба вимикати камін, і тоді треба вибирати: або ти грієшся, або ти готуєш їсти

Для хоч якогось обігріву довелось придбати електричний камін. Але через погану роботу єдиного блага цивілізації, що було в домі – електроенергії, в мережу міг бути увімкнений лише один електроприлад, тому про одночасне приготування їжі та тепло можна було забути: «В хаті з каміном було до 5-7 градусів, іноді доходило до мінуса. Якщо ти хочеш приготувати їсти, то тоді треба вимикати камін, і тоді треба вибирати: або ти грієшся, або ти готуєш їсти».

На допомогу прийшов директор Пиківської школи Петро Волосенко. Саме він допомагав юнакові з пошуком житла, витрачаючи власний час та сили. І не знайшовши альтернативних варіантів, розуміючи ситуацію, запропонував тимчасово поселитися в шкільній бібліотеці. «Він багато в чому мені допоміг. І в самій роботі, і в побутових питаннях. Я дуже дякую за це!».

Рішення було прийняте – і Михайло переїхав до шкільної бібліотеки, де серед стелажів із збірниками дитячих книжок та підручників з’явилося ще й ліжко. Звичайно, умови покращилися, адже йому більше не доводилось спати з увімкненим каміном, та й їсти можна було готувати на електриці, адже перебоїв із струмом не траплялося. Так Михайло і почав жити серед книжок.

За час роботи історик зміг подружитися з усіма колегами, вони почали спілкуватися і в позашкільний час. Особливо теплими були відносини із дітьми: «Дуже часто, коли школа закривалася, єдиним місцем, де світилося світло, була бібліотека, і дуже часто – це був такий центр збору». Він з задоволенням згадує той час: «Ми влаштовували посиденьки, говорили на різні теми, іноді навіть в жмурки гралися. (ред. – весело сміється) І мені і дітям, було цікаво в позаурочний час так проводити дозвілля».

Одного разу у село завітала журналістка Калинівської газети, яка приїхала до селища у справах та від знайомих почула історію про вчителя, що змушений жити у бібліотеці. Вона зацікавилась темою та написала статтю. Згодом новину підхопили обласні ЗМІ, і про  молодого вчителя вийшов сюжет на ТСН.

Реакція суспільства на побачене була бурхливою. Сам же Михайло каже: «Я намагався зробити щось корисне, навчати молоде покоління, жертвуючи своїм дозвіллям та статусом».

Для покращення умов проживання вчителя, журналісти зверталися до керівництва відділу освіти та до сільського голови. Але, зі слів Михайла, ніякої допомоги від місцевої влади він так і не дочекався: «Якихось пропозицій від місцевої влади я не отримував, адміністрація школи допомагала, місцева влада – ні».

Розуміючи усю безвихідність ситуації, директор школи вирішив влаштувати в одному із кабінетів щось на зразок гуртожитку для молодих педагогів. За словами Михайла, плани на це дійсно були: «Поки я там був, це планувалося. Почалася детальна розробка проекту. Я навіть бачив креслення у директора, а він чоловік такий, що якщо щось запланував, то з часом все зробить. Але я не знаю, чи зараз там цей проект розвивається».

Михайло Роскошенко працював учителем історії у Пиківській школі один рік, а влітку наштовхнувся на оголошення про вакансію історика у його рідній Вінниці. Вже маючи певний досвід роботи, він подав заяву на участь у конкурсі на посаду. І вже першого вересня одна з вінницьких шкіл привітала нового вчителя.

Педагог стверджує, що причиною зміни місця роботи стали винятково побутові умови.

Розповідаючи та порівнюючи свій досвід роботи в сільській та міській школах, він чітко дає відповідь: «Звичайно тут більша кількість дітей, ніж у сільській школі, тому роботи побільшало, як і перевірки зошитів. Однак воно того варте, адже мої побутові умови покращились».

Порада тим, хто зараз на 4-му чи 5-му курсі: нехай дійсно ідуть проходити практику, бо лише так можна зрозуміти, чи справді це твоє покликання!

Отримавши справжній досвід «освітянського хліба», Михайло радить молодим педагогам не зупинятися на шляху до своєї мрії: «Все, що знадобиться молодим вчителям в школі, – це знання предмету, а все інше буде здобуватися або на практиці, або безпосередньо в роботі», а ще хлопець додає: «Маленька порада на майбутнє тим, хто зараз на 4-му чи 5-му курсі: нехай дійсно ідуть проходити практику, бо лише так можна відчути і зрозуміти чи справді це твоє покликання».

Джерело