Хто є ідеальним і оптимальним народним обранцем? Хто служив народу останню чверть віку, і хто буде служити в новому парламенті? Профіль депутата Верховної Ради сформувався, відверто кажучи, у досить непривабливому світлі: це або олігарх власною персоною, або його клеврет і лобіст. В обох випадках таким депутатам доля народу була не дуже цікавою, й за будь-якої  кризи вибір робився не на користь рядового громадянина. Є відчуття, що ситуація і настрій змінюються, що українці виберуть справжніх слуг народу, а не слуг ляльководів з великим грошима.

Кого взагалі хочуть бачити українці в Раді? Не в сенсі партій, не в сенсі конкретних осіб, а ось хто він – середньостатистичний депутат парламенту, котрому би українці довіряли? Ким є, на їхній погляд, справжній слуга народу?

В першу чергу, українці втомилися від професійних політиканів, які сидять у Раді десятиліттями і передають свій мандат синам і донькам  у спадок. Ними народ точно ситий по горло: ніякого толку від цих «старожилів» немає. Більш того, наприклад, в американському Конгресі такі представники ставали по-справжньому авторитетними політиками – той же Джон Маккейн, який усвідомлював усю відповідальність за багаторічну роботу на посаді, а тому часто йшов проти лінії своєї партії, проти президента, зовсім цього не соромлячись. Нажаль, в Раді чим довше працює депутат, тим менше він виявляє бажання  щось там захищати. Проте його родичи з кожним  новим скликанням стають все більш успішними бізнесменами – навіть малолітні діти й глибоко престарілі батьки.

По-друге, щоб слуга народу був по-справжньому народним, він повинен дуже чітко розуміти, в яких умовах живуть широкі верстви населення. Не за звітами міністерств і департаментів, не за репортажам ЗМІ, а строго з особистого досвіду. Він повинен бути одним із мільйонів українців, щоб вирішувати проблеми цих мільйонів громадян. Депутат точно повинен знати, скільки йде від заробітку на оплату тепла зимою, скільки коштує буханець хліба, скільки коштує проїзд, які медичні послуги є доступними в найближчій поліклініці або лікарні, чи вистачає місць у дитячих садках і школах…, а, може навіть, кому треба «занести», щоб отримати яку-небудь злощасну довідку у відомстві. Так, життя простого народу – це не тільки матеріальні й соціальні складнощі, це ще й побутова корупція, яка проникла вкрай глибоко і з якою треба терміново боротися.

Депутати в Раді добре облаштувалися, створивши свою державу в державі, яку залишилося тільки відгородити митницею і кордоном, щоб простий народ не ліз зі своїми питаннями і не відволікав. Все це «відділення» депутатів від народу все більш стає схожим на пережитки радянської системи з відомчими магазинами, закритими базами постачання й іншими благами, недоступними простим людям. Не за таку незалежність боролися, не за таку…

По-третє, українці точно хочуть бачити депутатів не в Раді. Так, будівля в Києві – місце прийняття законопроектів, символ держави, але законотворча діяльність – це лише додаток до депутатського статусу. В першу чергу слуги народу – народ представляють. І це не просто сидіти в залі засідань, тиснути на кнопки, вставати під час гімну, роздавати інтерв’ю журналістам.. Народне представництво означає справді активну взаємодію з місцевим населенням. Систематизація й ранжування проблем, депутатські перевірки, зустрічі з виборцями, вислуховування виборців і збір їхніх наказів не під камери раз у декілька років, а на основі системної і постійної роботи. Тільки так слуги народу відновлять довіру суспільства до парламенту, нададуть Раді нову політичну вагу. 

По-четверте, депутати повинні почати говорити з народом на його мові. Не нав’язувати точку зору, що, мовляв, грішно на мене, уповноваженого мандатом, скаржитися, а доповідати про здійснену роботу, дебатувати, нести політичну відповідальність за прийняті рішення. Це важко, тому що низка рішень, звичайно ж, є болючою. Але їх треба пояснювати людям не  з позицій ура-патріотизму, не гучномовними лозунгами, а чітким роз’ясненням строків дії тих чи інших норм, компенсаційних можливостей, конкретних перспектив для конкретної людини. Адже вище за парламент органу немає. І якщо депутати не несуть відповідальність, значить її не несе ніхто. А якщо згадати про закоренілу практику «кнопкодавства», то взагалі не зрозуміло, хто же там закони приймає і чи знає взагалі, за що голосував.

По-п’яте, справжні слуги народу є скромними. Дорогі телефони, золоті прикраси, гаджети за кілька тисяч доларів, кабінети, обставлені з царською розкішшю – навіщо це все?! Невже кілограм золотих прикрас і брендові речі ціною в декілька десятків мінімальних зарплат допомагають краще працювати в парламенті? Невже так важко проявити депутатам трохи більше скромності? Народ же все бачить, все розуміє і робить висновки. Парламент сьогодні настільки далекий від народу, що соромно навіть казати, ніби він народні інтереси представляє. Скоріше, він репрезентує чиї завгодно інтереси, але тільки не народу. Слуги народу не виділяються з свого народу, вони перші серед рівних, але вони рівні серед усіх громадян. Вони не народилися професійними депутатами і не навчалися на депутатів і чиновників. Вони просто отримали мандат народної довіри, котру повинні виправдати.