Уникаючи гучних слів і пихатих фраз, сьогодні хочеться задуматися над тим, що буде далі в нашій Вінницькій області? Ми – невід’ємна частина України, що робить важливий внесок у розвиток країни, але ми також хочемо, щоб ця держава думала і дбала та була орієнтована в першу чергу на простих людей. Ми не хочемо бачити Україну поділеною на уділи між бізнес-гігантами. Противно від однієї думки, що комусь «на відгодівлю» дана Вінницька область. Нудно, що наші рідні багатства замість того, щоб працювати на країну і народ, виставляють на міжнародний прилавок і ліплять цінник.

Бізнесу в Україні як і раніше не так привільно, як в західних країнах. Є ще бюрократичні бар’єри, є зайвий тиск контролюючих органів. Але все це можна було б вирішувати в ході різного роду погоджувальних комісій і експертних форумів, якби не загроза, що дуже скоро і перевіряти буде нічого.

З продажем української землі в країні зміниться багато. Багато що стане змінюватися і у Вінницькій області. І сьогодні ніхто не дасть гарантії, що зміни ці будуть в кращу сторону. Чому тематика землі так важлива в XXI столітті. В Європі здебільшого не знають голоду вже понад 70 років, налагоджені міжнародні експортно-імпортні ланцюжки, так що Україна навряд чи внесе дизбаланс в цей процес. Але Україна – це в першу чергу для самих українців, для громадян. І лише потім для наших зовнішніх партнерів, якими б важливими вони не були.

Земля, як актив, це один з основних інструментів для створення середнього класу. Власність землі при правильному стимулюванні до її коректного використанню породжує в людині ту іскорку, яка потім перетворюється в бізнес-хватку. Чим сьогодні живуть європейські регіони, де немає промислових гігантів, великих наукових центрів? Вони живуть землею. Починаючи від сільського господарства, екологічно чистої продукції та закінчуючи сільським туризмом, який до початку пандемії переживав справжній ренесанс. Ледве-ледве на землі починали свою маленьку підприємницьку справу, як ці кілька гектарів або кілька соток перетворювалися в якір економічної стабілізації для навколишньої місцевості. Точка за точкою, сім’я за сім’єю, метр за метром ринковий порядок був розповсюджений у Європі. На землю дивилися, не як на товар, а як на справжню екосистему, в якій зароджувався або відроджувався клас власників, клас людей праці, які живуть своїми силами, для яких немає ніяких «партія вирішує все» або «хай за це думає хтось інший ». Нації приростали тими, хто готовий нести відповідальність за свою долю. І з таких людей пізніше виходили непогані депутати, міністри, прем’єри і президенти.

Так чому Україна ігнорує цей досвід? Чому деяким так важливо скоріше позбутися землі? Адже, продавши одного разу, викупити назад буде непросто, а то й неможливо.

Вінницька область розташована так, що тут просто проситься розвиток агротуристичного сектора, орієнтація на сучасне сільське господарство. Область могла б стати полігоном, де замість продажу землі обкатали б проект стимулювання мікро і малого підприємництва. Для нас це був би справді найважливіший пілотний проект, куди із задоволенням долучилися б європейські партнери.Це відкрило б шлях до перегляду банківського кредитування і мікропозик, внесло до порядку питання екології та модернізації АПК. Розумію, що людей можуть лякати зміни, здається неймовірно дискомфортною необхідність думати по-новому, виходячи з горизонтів планування і власних знань. Але, як відомо, без праці нічого не буває.

Я не хочу, щоб Вінницька область – щоб вся Україна – йшли найлегшим шляхом. Це не завжди шлях найменшого опору. Іноді це дорога в гущавину і болото. Україні пора йти шляхом розумного вибору, внутрішніх перетворень, опори на власних громадян і власні сили. Не варто відмовлятися від наших зовнішніх друзів, але і не варто цілком на них покладатися. Ми все можемо, якщо почнемо дбати про рідну землю. Якщо ми приймемо принципове внутрішнє рішення, що Україна наш будинок, що ми живемо і будемо тут жити, як тут будуть жити наші діти і внуки.

Родина – це і рідна земля. А Родина, як відомо, не продається ні в якому разі.