Концепція реформування місцевого самоврядування, децентралізації передбачає, що до місцевих виборів у жовтні 2020 року в Україні має бути новий адміністративно-територіальний устрій.

За словами Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, нові місцеві вибори у 2020 році мають пройти вже на новій прогресивній адміністративно-територіальній основі. Відповідно до представленої у грудні минулого року презентації нового поділу, у Вінницькій області буде 68 ОТГ (хоча у 2015 році планувалася кількість у 101), об’єднаних у чотири райони.

Приблизне районування, до речі, може співпадати із затвердженими у 2017 році межами госпітальних округів. Принаймні, презентація Кабміну контурами окреслює такі ж території.

Відповідальні за хід процесу децентралізаці, у яких залишилося менше двох років до «фінальної крапки» напередодні місцевих виборів 2020 року, бідкаються, що на Вінниччині наразі лише 39% території, які можуть об’єднатися. І що виникають інші питання. Наприклад, низка ОТГ Вінниччини має низький кадровий та демографічний потенціал. Слід зазначити, що керівники області з посмішкою відмахуються від явних проблем з об’єднанням громад в регіоні, адже сподіваються на закінчення процесу добровільного об’єднання в поточному році та початку нового адміністративного поділу за планом влади.

Але у контексті даної публікації хотілося б звернути увагу на інші речі, а саме, на наслідки остаточної децентралізації для політичних кіл Вінницького регіону.

По-перше, констатуємо один факт. Рівні повноважень голови РДА і голів ОТГ попри значні преференції останніх є далеко нерівнозначним. Незважачи на те, що у розпорядженні ОТГ з’явились значні кошти, їхні очільники мають незрівнянно менший вплив на процеси і обмежену територію власних повноважень на мапі району. У тому числі, у контексті проведення кадрової політики. Голова РДА був і поки що є, але в майбутньому голова укрупненого райвиконкому та префект визначатимуть місцеву політику, у тому числі хід реалізації окремих програм та контроль над ними. Керівництво ОТГ таких прав не має. А от якщо ліквідують районні та обласну адміністрацію, то вся повнота повноважень, в тому числі кадрової політики та фінансово-розпорядчих функцій, буде сконцентрована у голів районних, обласних виконкомів. Голів виконкомів буде обирати депутатський корпус певної ради. Тобто ми отримаємо фактично виборного “губернатора” та виборного керівника району. У префектів, призначення яких залишиться в повноваженнях президента, будуть лише контролюючі функції.

Звісно – це далеко не прямі вибори голови області/району виборцями на дільницях, до такого політичного ризику країна явно не готова, але вартість депутатського мандату укрупненої районної ради та обласної ради зростає непомірно. Адже тепер місцеві політичні еліти в результаті переговорів, договорняків та компромісів будуть призначати керівника області (району), і ключові переваги при цьому будуть мати ті місцеві групи впливу, в яких буде більше депутатських мандатів в конкретній раді.

Отже, центри владних груп, які концентрувалися в районних центрах впродовж десятиліть, будуть вимушено розпорошені. І перед ними постане вибір: або – залишатися у системі місцевого самоврядування на ступінь нижче (а ОТГ все одно асоціюються з сільськими радами), або – намагатися вибитися у новий укрупнений районний центр, чи далі. Попередній баланс сил, коли РДА враховує інтереси районної ради, силових структур та бізнесу, стане нежиттєздатним. Багато чиновників районного рівня залишаться просто не при справах. Розпадуться місцеві клани і зрощені із силовими структурами містечкові ФПГ, які довгий час комфортне відчували себе вдалечінь від керівництва.

Чи ліквідують адміністрації? Зафіксована в офіційній передвиборчій програмі кандидата у Президенти України П. О. Порошенка обіцянка ліквідувати ОДА та РДА, замінивши їх виконкомами місцевих рад, знайшла втілення у словах Прем’єр-міністра В.Б .Гройсмана (грудень 2018 року).

Дану мету Голова Кабміну визначив як «ключовий пріоритет» децентралізації влади.
Тобто, замість нинішніх районних рад, мандат яких хоча й має певний статус, все одно діставався за принципом підтримки «кума, свата і брата», отримаємо чотири районні ради, престиж перебування у яких можна порівняти з депутатством у раді обласного центру. Адже ці органи місцевого самоврядування формуватимуть виконкоми з широкими повноваженнями кожен – для чверті області.

І – головне – кумівський принцип у таких масштабах просто не спрацює. У випадку впровадження системи відкритих списків нового зразку (регіональні списки з преференціями), чи навіть за умови збереження нинішньої системи виборів до місцевих рад (фактично – за мажоритарною системою), вирішальну роль гратимуть популярні бренди та потужні партійні структури.

Отже, просто «перед виборами» скинутися і створити «з нуля» новий політичний проект буде майже неможливо. Місцеві еліти просто вимушені будуть регулярно співпрацювати з партійними функціонерами та громадськими активістами.

Нарешті, значимість мандату депутата обласної ради можна буде порівняти (звісно, умовно) з мандатом депутата Верховної Ради. Боротьба за місця у Сенаті американських штатів не менш захоплююча й драматична, аніж змагання за можливість бути членом Конгресу чи Сенату США.

Що у даному контексті можна спробувати спрогнозувати.

Перше. Появу нових політичних груп регіонального масштабу. Раніше (і зараз) районні клани десь у Піщанці чи Могилеві-Подільському з рівною байдужістю зустрічали зміну будь-якої влади на центральному рівні. І умовний «Ющенко» чи «Янукович» мали з цим миритися, так як «інших кадрів немає». Тепер процес буде взаємозалежним, оскільки такий клан буде: а) позбавлений багатьох важелів впливу на ситуацію, які перейдуть у районні та обласний центр, що, відповідно, перебуватимуть під контролем тих чи інших партійних союзів; б) ОТГ, як і вибори до них, буде не випадковою справою, до участі у якій його учасників слід було вмовляти і мотивовувати, а невід’ємною складовою регіонального політичного процесу.

Друге. Формуватимуться виконкоми, які у значно більшій мірі розподілятимуть чиновницькі посади, аніж призначені з Києва губернатори, для яких часто партійність поступалася місцем особистій лояльності. І це відразу ж дає переваги найбільш рейтинговим у тому чи іншому регіоні політичним партіями.

Третє. Останнє навряд чи влаштує місцеві політичні еліти, які однозначно не мають бажання йти на мотузці у партійних функціонерів, які жодного дня не працювали у господарстві чи бізнесі. Тому можуть виникати політичні проекти аля «За Вінниччину!», чи «Вінницькі аграрії», “За все хороше, проти всього поганого”, які можуть скласти конкуренцію традиційним партіями.

Нарешті, маємо великий сумнів, що нинішні гравці на вінницькій політичній арені, які не зуміли у максимально сприятливих умовах забезпечити розгортання мережі партійних організацій базових проектів, зможуть кинути виклик традиційному підходу до партійного будівництва.

Втім, події ніхто не квапить, сподіваючись, що все пройде так само, як завжди – поза їхньої активної участі. Але вигоду отримають саме вони.

Звісно це все на сьогодні лише теорія, адже впровадження цієї реформи напряму залежить від результатів виборів президента. Якщо при владі залишиться чинний президент, не факт, що він захоче віддати свою основну вертикаль виконавчої влади (голів ОДА та РДА) на розсуд місцевих фінансово-політичних груп, а от якщо виграє хтось інший, то реформа може стати головним фактором стримування нового президента  і політичні війни швидко перейдуть на регіональний рівень. А от хто стане головним бенефенціаром нового поділу влади – тема для окремого аналізу.

Олена Семко