Друга світова війна стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. Україна опинилася в епіцентрі війни вже у вересні 1939 р. Щонайменше 5,3 млн. чоловік, або один із шести мешканців України загинув у цій бійні. 2,4 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Ущент чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл. Загальні втрати економіки України сягнули 40%.

В міру просування загарбників на схід на місцях створювалась розгалужена управлінська система. Спочатку це були структури військової адміністрації, а після стабілізації ситуації в певному регіоні тут формувалися цивільні органи влади. Всі “зайняті на Сході землі”, крім тих, що входили до складу Генерального губернаторства, перебували у віданні райхскомісара в справах окупованих східних областей А. Розенберга.

Найбільшим територіально-адміністративним утворенням на українських землях став райхскомісаріат “Україна” (населення — 16,9 млн. осіб), що складався з 6 генеральних округів — своєрідних регіональних об’єднань. Нацистським правителем рейхскомісаріату «Україна» було призначено Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов’ян. Після призначення, у зверненні до свого штабу він говорив: «Мене знають як жорстоку собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення».

Німці запровадили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим з поліцейським терором. Україну було перетворено на німецьку колонію, яка входила в німецький «життєвий простір».

Пограбування відбувалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне товариство Сходу», яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіями на місцях. «Товариство» здійснювало облік, вилучення і переробку усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. Для інтенсивнішої експлуатації населення німці зберегли колгоспну систему. Приватна торгівля, за винятком базарів і української кооперативної організації, була заборонена. Промисловість німці не відбудовували, за винятком галузей, пов’язаних з видобуванням деяких видів сировини.

Усі культурні товариства, зокрема «Просвіта», були ліквідовані. Допускалась тільки початкова освіта, чотирикласні школи. Закрито наукові установи, бібліотеки, музеї, театри.

Моє дослідження присвячене питанню окупаційного режиму у рідному місті Вінниці.

Німецькі війська увійшли у Вінниці 19 липня 1941 року. Майже на три роки вінничани потрапили під гніт окупаційної влади.

21 липня професор медінституту А.А. Севастьянов, професор Г.С. Махулько-Горбацевич та інженер І.Ф. Бернард склади ініціативну групу для переговорів з окупантами про організацію місцевої міської влади. Вже 23 липня було створене «Тимчасове Управління міста Вінниця», що виконувало роль самоврядування. Керівником Вінниці був призначений штадткомісар Маргенфельд.

Прихід «нового порядку» у Вінницю здебільшого ознаменувався масовими репресіями єврейського населення з метою залякування та встановлення терору серед городян. Так як наше місто де-факто в планах вважалось потенційною зоною «judenfrei – «вільним від євреїв», почались жахливі репресії. 19 вересня 1941 р. було вивезено за місто та по-звірячому розстріляно 16 тисяч єврейського населення, ще 9 тисяч було знищено 16 квітня 1942 р. в зв’язку з близькою датою приїзду «фюрера» в польову ставку, що добудовувалась за 8 кілометрів від міста.

Тривалість робочого дня становила 14 годин на добу. Встановлювався мінімум трудоднів – 22 у місяць. Вони масово почали застосовувати такі заходи примусу населення до праці, як залякування та штрафи. Штраф за невихід на роботу визначався у розмірі 200 карбованців для чоловіків і 100 крб. – для жінок.

Ставка Гітлера Вервольф (Wehrwolf) будувалась з осені 1941 року до травня 1942 на північ від м. Вінниця біля смт. Стрижавка. Вона призначалася для керування військовими діями на Східному фронті. Таке близьке розташування стратегічного об’єкту кардинально вплинуло на жорсткість окупаційного режиму для Вінниці. У районі забудови об’єкта «Вервольф» німці планували виселити місцеве населення й створити поселення «фольксдойчів» – осіб німецького походження, що були попередньо зареєстровані.

Для місцевого населення був запроваджений суворий режим проживання. Було введено заборону пересування місцевого населення у нічний час, а з 5 вересня 1941 р. вводилась комендантська година. З 22 години до 6 години заборонялося ходити вулицями міста. Заборонявся також переїзд з міста в інші населені пункти без спеціального дозволу властей. Особи, які порушували цей «порядок», піддавалися суворому покаранню аж до розстрілу.

Весна 1942 року. Сучасна площа Європейська.

Окупаційна влада під свій суворий контроль взяла фінансову систему, розгортали роботу банки. Для контролю за грошовим обігом в Україні, зокрема на Вінниччині,окупаційна влада провела грошову реформу. Радянські монети і банкноти вартістю до трьох карбованців залишалися в обігу, решта заборонялись.

Українське населення, яке з приходом німців сподівалося на полегшення свого життя, вже в перші тижні окупації розпочало активно організовуватись. У населених пунктах виникали українські громадські організації, які займались розбудовою культурного і господарського життя, захистом інтересів українців в умовах німецької окупації. Відновлюють роботу школи і дошкільні заклади. Відкривається ряд гімназій, семінарій і курсів по підготовці вчителів.

У Вінниці з’явились ознаки культурного відродження. Українська інтелігенція сподівалася, що німці опікуватимуться духовними інтересами народу і допоможуть у налагодженні культурного життя. В цей час була підготовлена ініційована А. Розенбергом «Записка з українського питання», в якій підкреслювалося, що для перетворення русифікованої України у сильну противагу Росії потрібно посилити національну свідомість місцевого населення та провести «українізацію». Цей документ є свідченням того, що на перших порах німецька адміністрація, проявляючи байдужість до культурних потреб місцевого населення, не чинила відверто антиукраїнських дій і лояльно ставилася до прагнення частини української інтелігенції відродити національне життя.

З 31 серпня 1941 р. у Вінниці стала виходити газета «Вінницькі вісті». У цьому часописі, окрім німецьких зведень про події на фронті, повідомлень і розпоряджень окупаційної влади, друкувалися статті з історії, етнографії, культури українського народу, подавалися матеріали про ідеологів та активних діячів націоналістичного руху.

Для забезпечення культурного дозвілля окупантів у місті діяли 2 кінотеатри, 6 бібліотек, більярд, казино, особливим успіхом користувався місцевий театр.

Вінницький краєзнавчий музей також належав до розважального комплексу. В перші дні хазяйнування у Вінниці окупанти кілька разів намагались увірватися до музею, але працівники забарикадувалися і нікого не впустили. Потім усе ж таки вдерлися угорські солдати. Вони розтрощили гіпсову скульптурну групу «Ленін і Сталін», бюсти вождів революції та намагалися грабувати.

Навесні та влітку 1943 р., коли у перебігу війни відбувся вирішальний злам, гітлерівське командування вирішило евакуювати на захід найважливіші культурні цінності. І почалось справжнє грабування.

У кінотеатрах міста, зокрема, в кінотеатрі «АРС» (Кінотеатр ім. М. Коцюбинського) демонструвалися переважно німецькі, інколи й румунські фільми, але з українським перекладом. Діяв музично-драматичний театр, який німці перетворили на оперний. Про його роботу в ці роки залишились свідчення очевидця, колишнього соліста балетної трупи М. В. Климчука: «Місцева театральна трупа не була евакуйована, тому що до останніх днів радянської влади її виконавці виступали у військових шпиталях. Отже, у Вінниці залишилась переважна більшість акторів та адміністраторів на чолі з головним режисером та директором театру Ю. Авраменком. На початку серпня під його орудою продовжились репетиції опери Лисенка “Наталка Полтавка”. Особливих складнощів із отриманням від нової влади дозволу на початок театрального сезону, очевидно, не виникло. Захід відкриття сезону 31 серпня був проведений у виключно церемоніальній обстановці перших місяців окупації..» Проходили вечори колядок та щедрівок, вечори балету, урочисті концерти з нагоди німецьких, українських та релігійних свят, сольні концерти. Протягом 1941 року йшли вистави виключно українських авторів.

З метою розваги театр відвідували і високі німецькі чини. На прем’єрі “Бахчисарайського фонтану”, за спогадами Климчука, був присутній Гітлер. Документального підтвердження цього факту не знайдено. Іншим німецьким високопосадовцем, який відвідав театр, був Г. Герінг. Перед початком театрального дійства актори стояли на сцені і розмовляли. “Тут зайшов генерал, – розповідає Климчук, – у білому костюмі і з жезлом, привітався “Хайль Гітлер!” Я стояв крайнім і Герінг через перекладача запитав: “Як вам живеться?” Сказати “погано” Климчук боявся, “добре” – знав, що не повірять.. Відповів: “Живемо, як під час війни”. Герінгу відповідь сподобалась.

Прослухавши “Кармен”, він зробив балетній трупі подарунок: усім чоловікам пошили костюми, жінкам дали французьку тканину і туфлі, а вінницький військовий комендант дав розпорядження, щоб акторам Вінницького міського театру видавали пайок німецького солдата. Факт присутності Герінга підтверджують післявоєнні довідки КДБ. Перебування Герінга було більш ніж відкритим. Він навіть їздив по місту у відкритому автомобілі.

Німецька влада ліквідовувала наочні ознаки існування радянської влади та встановлювала нову символіку, щити з плакатами агітаційного змісту, а також міняла назви вінницьких міських вулиць.

Важливими для міста стали події літа 1943 р., коли німецька окупаційна адміністрація ініціювала розкопки жертв НКВС 1937-1941 рр. Було виявлено 91 масове захоронення та ексгумовано 9439 тіл. Висновки спеціально створеної для дослідження «Вінницької трагедії» комісії з міжнародних експертів використовувались німцями для дискредитації радянської влади, такої необхідної їм через погіршення ситуації на фронті. Але вінничани гірко зауважували: «Тут відкопують, а в іншому місці закопують…»

У першій половині 1943 р. із загостренням подій на радянсько-німецькому фронті, проголошенням на Вінниччині воєнного стану змінювалося ставлення нацистів до місцевого населення та національної інтелігенції. Більшість культурно-освітніх закладів було закрито, а вчителів, студентів, учнів, культпрацівників мобілізовували для виконання громадських робіт. Багатьох представників української інтелігенції було звинувачено в націоналізмі і заарештовано. Відбулися арешти прибічників радянської влади. Багатьох з них стратили, інших відправили до концентраційних таборів. Вночі з 27 на 28 грудня 1943 року танкові частини Червоної армії внаслідок початку Житомирсько-Бердичівської наступальної операції майже впритул наблизились до Вінниці, але були відкинуті від міста полками німецької танкової армії генерал-полковника Хубе. На деякий час в місто опинилось безвладдя. Німці, що повернулись, прекрасно розуміли, що у Вінниці перебуватимуть недовго, тому була влаштована своєрідна помста: був висаджений в повітря оперний театр та ще декілька архітектурних принад міста.

20 березня 1944 р. під натиском військ 74-го стрілецького корпусу німецьке командування, побоюючись оточення, повністю покинуло місто та передмістя. Червоний прапор був піднятий на головному символі Вінниці – водонапірною баштою. Окупація для міста над Бугом завершилась.

Червоний прапор над визволеною Вінницею.

20 березня 1944 р

Джерело

Будь с нами:

Наш канал в Telegram https://t.me/vinnytsiatoday

Наша страница в  Facebook https://www.facebook.com/vinnytsia.today

Наш профиль в Instagram https://www.instagram.com/vinnytsia.today/