За перемогу, за мир! – Анатолій Драбовський, депутат Верховної Ради України 

Вінниця пам’ятає своїх братів і сестер, своїх дітей, які поклали своє життя за незалежність і територіальну цілісність України. Вінниця НЕ забуває тих, хто зі зброєю в руках стоїть сторожі на сході нашої країни, оберігаючи мир і спокій в тилу. Вся Україна хоче миру, вся Україна хоче, щоб більше не гинули люди, щоб негаразди дня вчорашнього не стали негараздами дня прийдешнього. З цими думками я і група моїх помічників відправилася у зону конфлікту на Донбасі . 

Про що я думав, коли ми їхали з Вінниці в Бахмут, проїжджаючи місця, які були на слуху у всього світу кілька років тому? Про те, що збройний конфлікт – це важка ноша держави, це якір, який заважає повноцінному розвитку, тягне на дно. Це не просто відчуття, ця думка нав’язливо переслідує, куди б ти не їхав, куди б не йшов . Посудіть самі, яку гігантську частину національного доходу з’їдає конфлікт, з’їдає кошти та ресурси, які могли б бути із користю застосовані в мирному житті, сприяти євроінтеграції України, сприяти підвищенню рівня життя населення.

Ми їхали до земляків. До вінничанам, бережуть спокій всієї України. Мої студенти та викладачі з Вінницького кооперативного інституту зібрали нашим бійцям найнеобхідніше. Але везти попросили мене. Не лише через те, що це мій обов’язок , як народного обранця, як почесного ректора інституту, як патріота своєї країни, а й тому, що командир одного з батальйонів у Бахмуті – випускник Вінницького кооперативного інституту. Можна сказати, рідна нам людина. Ось куди доля закинула хлопця, який НЕ побоявся прийняти цей виклик і з честю зустрічає негаразди життя. Чи думав чи він, що доведеться залишити все і зробити такий складний вибір? Залишити друзів, залишити цілу мирну життя. Якщо він не побоявся, то і я не побоюся  поїхати в зону, де стріляють, де тріщать гусениці, де звичні всім в тилу мирні речі стають часом розкішшю. 

Я повинен сказати чітко і ясно – у мене немає ані найменшої претензії чи питання до українських військових. Наші хлопці, з тризубом на шевронах, виконали свій обов’язок до кінця – честь їм і слава!  

Це старі політики НЕ виконали своїх обіцянок. Це політики НЕ змогли принести мир на українську землю. Це політики повинні усвідомлювати, що через їх нерозторопність, через брак зрілості і відповідальності гинуть українці. Можна сказати тисячі барвистих слів про патріотизм і національний дух – але це НЕ поверне жодного життя. Подумайте, кого ми втратили? Адже це все не просто люди в формі, це ті, хто в мирному житті міг стати знаним фахівцем і бути корисним батьківщині . 

Ми часом їдемо по вибоїстих дорогах, тут труднощі зі зв’язком. Думки важкі насідають. Десь ось тут батальйон спеціального призначення «Вінниччина» несе свою службу. Наші хлопці, рідні, стоять на блокпостах, тримаючи контроль над артеріями і роз’їздами. Як це разюче різниться із тими мітингами, що я бачив в Києві. Яка прірва між тими, хто воює в ім’я політики на мітингах, і хто стоїть тут, на постах, зі зброєю в руках. Контраст між мирним життям і зоною конфлікту посилюється тим, що для остаточної перемоги, а перемога – це мир, докладаються  недостатні зусилля. Як це місяцями НЕ бачити рідних і близьких, як і не мати можливості поговорити з дітьми наживо, чи не обійняти кохану? У зоні конфлікту чітко розумієш, чого позбавлені солдати, які пішли захищати Батьківщину. І всякий раз я приміряв на себе – а я б зміг? Вони, вінничани, змогли.

Я дивлюся на волонтерів, які до початку конфлікту були абсолютно іншими людьми. Вони і гадки не мали, що їм доведеться вивчати ази облаштування тилу армії, розбиратися у військовій науці. Їм хочеться не лише подякувати, а доземно вклонитися. Ось хто насправді заслуговує на визнання народу і держави. Ось хто не за нагороди та звання несе свій тягар. Спасибі вам, браття! Спасибі, що тримайте на своїх плечах (часом тендітних, жіночих) міст між тилом і переднім краєм, між тилом і блокпостами, між тилом і моїми земляками- вінничанами. Ви всі герої! Ви більші  патріоти, ніж ті, хто дере горлянку на мітингах. Як мало зробили для армії політики у порівнянні з тим, як багато зробили ви. Доземний вам уклін. 

Армія стала стовпом України і армію треба підтримувати. І ми будемо це робити, не повторюючи злочинних помилок минулого. Я особисто завжди буду на зв’язку з вінничанами, які надягнули форму, взяли в руки зброю, які присягнули на вірність Україні. Це раніше політики були глухі до реальних потреб збройних сил. Це раніше за фасадом парадів приховували гниль корупції. Чим пишніше були паради – тим жирніше, як здається, були розпили. Цього більше НЕ буде, більше ми цього не допустимо. 

Ми як можемо наближаємо нашу перемогу, наближаємо світ. Ми всі хочемо, щоб на благодатну землю України повернулася тиша і спокій. Ми всі зобов’язані переступити через особисті пристрасті і політичні чвари, щоб більше НЕ свистіли кулі, які не гриміли гармати, щоб настав довгоочікуваний мир. 

Нарешті ми під’їхали до розташуванню наших бійців на одному з постів. Обіймаю їх. Вони посміхаються, а їм НЕ позаздриш. Але їх очі… У їх втомлених очах, в очах солдатів – вінничан, немає ні краплі сумніву, що перемога прийде, що настане мир. Що вони переможцями повернуться додому, обіймуть батьків і матерів, обіймуть дружин і подруг, візьмуть на руки дітей. Вдихнуть повітря мирного життя, спокійно піднімуть чарку за процвітання країни, за рідних, за живих і полеглих, за мирне, світле майбутнє. І це вселяє в мене впевненість, що з такими як вони переможе вся Україна. Це вселяє відчуття сили, це вселяє віру у завтрашній день.

PA